Каріна Мандзій родом з Оріхова. Це маленьке містечко в Запорізькій області. Містечко, від якого залишились практично одні руїни. З третього березня під постійними обстрілами. Зараз виглядає гірше, ніж Маріуполь. Жодного вцілілого будинку. Але місто стоїть. Борониться від загарбників вже 11 місяців. Близько тисячі мешканців залишаються, живучи у підвалах і при цьому допомагаючи військовим. Мати, сестра з чотирма прийомними дітьми та кіт з перебитими лапками евакуювались до Івано-Франківська у березні. Мати у віці за 70 років їхала стоячи в одному купе із 26 людьми… Зараз досі живуть у місті на Заході України та сподіваються на повернення додому. Батько ж переїхав до Грузії доглядати за внуками ще до вторгнення, а чоловік сестри досі залишається в Оріхові.
“Коли вони були там, це було відчуття постійного страху, — ділиться Каріна. — Тоді часто чула історії від волонтерів з Маріуполя, як орки вбивають сім’ї та дзвонять родичам, просячи викуп. Хоча в живих там може вже й нікого не бути. Тому коли дзвонив телефон, я найбільше боялась, що це будуть орки. Коли родичі виїхали, мені стало значно легше”.
У Грузії як в гостях
Батумі Каріна обрала для життя ще у 2015 році. Вона не тікала від обстрілів, але з двома маленькими дітьми змушена була шукати простір, де буде почуватись емоційно краще. Після революції Гідності вона волонтерила для армії, живучи вже на Заході України, в Івано-Франківську. У ті часи попри гучні заяви представників влади забезпечення було настільки нищівним, що вона шукала на секонді форму британських солдат, прала її і відправляла на фронт на Луганщину нашим бійцям… Незважаючи на роки життя в Грузії своїм домом її не вважає:
“Я тут в гостях… Коли я прийняла Грузію такою, як вона є, з усіма її перевагами і недоліками, мені стало дуже комфортно тут жити. Як кажуть, коли емігрант приймає країну, країна приймає емігранта… Мої діти тут ростуть, ходять в грузинську школу, вчать грузинську мову. І я розумію, що сім років для мого життя — це не так вже й багато, як для мого сина, котрому 12, — каже Каріна. — А додому в Україну повернусь хіба що на старості”.
Але є одна причина, чому вона може залишити країну раніше похилого віку.
“Якщо Грузія піде російським шляхом — це буде для мене причина поїхати звідси. Зараз поки ще качелі: то пускають росіян в країну, то відправляють допомогу Україні і блокують росіянам рахунки… Очевидно, що грузинський народ в своїй більшості з Україною. Але як тільки я відчую, що Грузія взяла курс на Росію, змушена буду шукати інше місце для життя”, — зізнається Каріна.
Ресторан — пункт прийому допомоги
У 2021 році в Грузії вона разом із сім’єю біженців з Донецька відкрили сімейний ресторан “Аджика”. “Це сімейний ресторан, де мама може поїсти двома руками”, — пояснює концепцію Каріна. Це місце, де діти мають окремий простір з нянею, а батьки в цей час можуть влаштувати собі побачення або спокійно зустрітись з друзями. Це також місце, де можна зібратись родиною на свято.
23 лютого Каріна із колегою планувала довгоочікувану подорож після двох років “ковідного” карантину. Рішення купити квиток відклали на ранок. Вранці ж “Аджика” перетворилась на пункт прийому допомоги. Ніч з 24 на 25 Каріна провела в закладі з колегами, друзями та іншими небайдужими людьми, вирішуючи, як можуть долучитись до допомоги Україні.
Почали збирати медичну допомогу. Каріна пригадує, що на початку не розумілись, які саме ліки потрібні, адже тактична медицина суттєво відрізняється від звичайної. Коли до них приєдналась госпітальєрка з Дніпра, котра через травму покинула АТО та опинилась в Грузії, стало значно простіше. Шеф-кухар “Аджики” Тамара взяла на себе комунікаційні функції — обдзвонювала аптеки, запитуючи про наявність потрібних ліків.
“Аптеки видавали ваучери українцям, по яких люди збирали препарати. Грузини також приносили допомогу в наш заклад: хто грошима, хто засобами. Були дуже щемкі історії. Пригадую, як дідусь приніс ліки на всю пенсію і на наше здивування сказав: “Нічого, мені не треба, тут головне перемога”. Мама з трьома дітками принесла кучу памперсів, які підходили за розміром і на її дітей, каже, нічого, на горщик сходять… Грузини дуже відгукнулись, намагались максимально допомогти”, — розповідає Каріна.
Коли вже коробки з медикаментами дійшли аж до барної стійки, почали шукати приміщення. На щастя, будівельна компанія виділила таке, і допомогу перенесли туди. До 1 липня команда “Аджики” щодня готувала безкоштовні обіди для українців та досі проводить безкоштовні майстер-класи для українських переселенців.
“Допомога Україні — це мій обов’язок”
Каріні довелось вивчити юридичні нюанси для переправлення допомоги через кордон. Речі подвійного призначення заборонені для перетину кордону, хоча дуже необхідні на фронті та можна бути купити тут за хорошою ціною. Каріна пригадує, як фармацевтична компанія допомагала зробила спецціну, випустила ліки та промаркувала їх відповідним чином, щоб перевезти як гуманітарну допомогу. Посольство України в Грузії також допомагало з оформленням вантажів. Зараз логістика подорожчала, водії відмовляються возити безкоштовно, тому частіше замовляє в Європі та США.
“Допомога Україні — це мій обов’язок. Я належу до цієї землі, до цієї нації, і зараз вона в біді. І я відчуваю, що я, знаходячись у безпеці, повинна допомагати всім, чим можу. Бо кожен має діяти по совісті”, — каже Каріна.
Брат Каріни також на війні. Проте від її допомоги зазвичай відмовляється.
“Тільки одного разу попросив мене спальники, коли похолодало, — ділиться волонтерка. — У мене є почуття вини, що я недостатньо допомагаю своїм рідним… Однак я розумію, що в першу чергу мушу допомагати тим, кому нікому допомогти — грузинам, білорусам, які воюють на українській стороні. Вони кинули свою батьківщину і заступились за нас, жертвуючи своїм життям. Тому відчуваю перед ними великий борг… А коли закінчиться війна, ми обіймемось сім’єю, і вони все зрозуміють”.
Зараз у Каріна готується до організації благодійного аукціону. Наразі шукають спеціаліста для ведення сторінки в соцмережах зі знанням грузинської мови та вмінням проводити заходи онлайн. Серед лотів є багато цікавого: і славнозвісні марки з кораблем, і прапор, підписаний Пташкою (волонтеркою, парамедичкою із “Азова” Катериною Поліщук, котра повернулась із полону), і чарки, виготовлені з гільз, і фото захисника “Азовсталі” Михайла Діанова з підписом матері автора знімку, прес-офіцера полку “Азов”, і картина Автанділа Гургенідзе тощо.
